E-Book Overview
Стаття. Слово і час. 1993. - №5 . С. 40-47 .
Постать Володимира Винниченка, на диво складна й суперечлива, зажди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні беззастережно приймали, інші – відкидали, а ще треті прагнули поставитись до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли він жив і творив. Звичайно, не можна розмежовувати Винниченка - політика і Винниченка –письменника, але варто розуміти, що як каже визначний митець, Винниченко в красному письменстві йшов шляхом послідовного служіння реалізмові і, маючи необхідний талант, поставив своє ім’я в перший шерег найвидатніших письменників України першої половини XX століття.
E-Book Content
го морального максималізму, який у російській філософії, психології та публіцистиці початку X X століття отримав назву релігійного фанатиз му. Заміряючись на перебудову первісних, родових людських стосунків, максималісти не тільки самі гинуть на ешафоті своїх ідей, «що виско чили з голови», а й нівечать, калічать чужі душі. Велика або невелика (як у героя Винниченка) ідея — є не що інше, як Великий Молох, що потребує людських жертв. Герой однойменно; п'єси йде на непотрібну та безглузду загибель заради божевільної ідеї. Цю спокусу ідеєю несе в п'єсі жінка, за біблійною традицією спокусниця. Але якщо праматір спокушала життям, то чарівні марксистки у Винниченка спокушають, смертю. І це найстрашніше, бо отруєний ідейним максималізмом герой залишається вже нечутливим до майбутньої спокуси життям. Цей герой навіть не міг підозрювати, що в катаклізмах X X століття буде спросто вана й сама еволюційна теорія як теорія прогресу, й ідеологічний мак сималізм «несамовитих ревнителів» ідеї.
експериментаторських схильностей драматурга — і в галузі ідей, і в плані жанровому. І тут підходимо до одного з двох головних заперечень авторові попередньої статті «Персонажі Винниченкових п'єс...»: жодною мірою вони не є засобом популяризації певних ідей (у цьому, до речі, зви нувачували письменника і його опоненти). Що підкреслене слово є не простою неточністю, а позицією автора,— підтверджує відсутність у статті навіть згадки про п'єсу «Брехня». Можна, мабуть, вести мову про дослідження тих ідей у певній змодельованій життєвій ситуації, якщо хочете — про апробацію їх. «Коли життя добре збовтати, вивести з спокійної норми, воно може показати деякі такі явища, які в інший час угадуються тільки теоретично» ',— нотував письменник у щоден нику 1914 року. В своїх п'єсах він і здійснював такі «лабораторні дос ліди». Більшість його романів О. Забужко відносить до тих творів, «у яких найчастіше з популяризаторською, принаймні — з позаестетичною метою, використовуються винайдені готові ідеї» . Твердження, очевидно, не зовсім безпідставне, ще й підкріплене посиланням на авторське визначення роману «Слово за тобою, Сталіне» як «політич ної концепції в образах» та його ж роз'яснення: «Я зумисне зодягнув цю концепцію в таку літературну форму, яка могла б скоріше прива бити увагу найширших мас читачів». Що ж до більшості п'єс В. Вин ниченка, то їх можна класифікувати як твори, в котрих за зовніш ньою «оболонкою» житейської історії, певного моменту, «охопленого» спостережливим оком художника, приховується глибокий роздум над внутрішньою суттю підмічених явищ, виведених на сцену людських типів. А подекуди — й ще глибше. Про них, отже, маємо підстави вес ти мову як про зразки «Літератури-як-філософії» (а це щось відмінне від простої популяризації певних ідей), предметом же її визнача ють «...специфічний об'єктивований у формах самого життя різновид вчинку — вчинок-думка, думка як вчинок цієї конкретної людини». Найнєприємніші (згадаймо, у творчій спадщині Б. Шоу є «неприємні» п'єси) персонажі драм В. Винниченка «Щаблі життя» і «Метепіо» — Мирон Антонович і Кривенко — є, можливо, найяскравішими при кладами того, як процитоване зреалізова