світло українського бароко

СВІТЛО УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО АНАТОЛІЙ МАКАРОВ СВІТЛО УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО київ «МИСТЕЦТВО» 1994 ББК 63.3(4УКР)4 М15 Підбір т а у п о р я д к у в а н н я ілюстрацій, к о м е н т а р д о н и х ЮРІЯ ІВАНЧЕНКА У книзі відомого українського дослідника літератури й мистецтва йдеться про барокову культуру XVII — XVIII століть. Автор виходить за межі звичних проблем мистецтвознавства й історії літератури. Му­ зичні, поетичні, малярські твори, філософські трак­ тати й архітектурні ансамблі цікавлять його насам­ перед як виразники особливого стану душі й стилю мислення. Ці нариси писались для тих читачів, яких цікавить специфіка українського художнього світосприймання, шляхи його формування і розвитку. Але водночас вони адресовані й широкому колу читачів, усім, хто цікавиться глибинними питаннями розвитку українсь­ кої культури. Видання здійснене при сприянні Товариства «Київський форум», Українського мовно-інформаційного фонду, Українсько-американського фонду «Відро­ дження». Відповідальна за випуск Ніна ПРИБЄГА Художнє оформлення, макет Івана ЛИТВИНА Редактор Юрій КОСЕНКО „ М 4901000000—026 Без оголош. 207=94 ISBN 5-7715-0724-5 © Видавництво «Мистецтво», 1994. Анатолій Макаров — текст, 1994. Юрій Іваиченко — упорядкування ілюстрацій, текстівки до них, 1994. © Іван Литвин — художнє оформлення, макет, 1994. 1. О Г А Н Ь Б Л Е Н И Й Т И Т А Н í Дивна доля в Бароко 1 . В жодної іншої культурної тра­ диції не було таких могутніх, пере­ конаних і винахідливих ворогів, як у нього. Його критикували й просто ганили. Ганили довго й наполегливо, виносячи на суд людський і справді притаманні йому слабкості, й хиби домислені, вига­ дані і тому особливо небезпечні для його репутації. В культурі Бароко було чимало такого, що зовсім не імпонувало наступним поколінням, не вписувалось у їхній світогляд або пробуджувало почуття, які вони прагнули б забути. Йому судилося розмовляти з майбутніми поколіннями і, зокрема, з нами, людьми кінця XX століття, через голови глухих до його мудрості спадкоємців. І тому не дивно, що донедавна, ще в 60-ті роки, розмови про культурну спадщину XVII століття починалися з вибачливих інтонацій, численних «але» і всіляких застережень. Здебільшого йшлося про занепад і деградацію, байду­ жість до соціально-політичних проблем, штукарство і несмак. Мистецтво Бароко звинувачували у заграванні з феодальною реакцією і пропаганді ідей єзуїтів. Йому приписували також безжурний гедонізм і втечу від життя у «хво­ робливу містику». Об'єктивну оцінку досягнень культури Бароко чи не вперше дав німецький мистецтвознавець Генріх Вельфлін у книзі «Ренесанс і Бароко» (1888). По­ рівнюючи естетику Ренесансу й Бароко, він дійшов висновку, який став осно­ вою усіх подальших досліджень мистецтва XVII століття: «Існує краса цілком ясної, вповні сприйнятної форми, й поряд з нею краса, що грунтується якраз на неповному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи цілком не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду»2. Суть конфлікту між Бароко та іншими, позначеними рисами прямолінійно­ го раціоналізму, епохами культури слід шукати, на думку Г. Вельфліна, в його пристрасті до «форм, що містили в собі певний елемент неосяжності», в його прагненні до «ясності